Анатолій Сердюк: “Після презентації в Києві мені поступили привабливі пропозиції. Я поки що не відмовився… В Запоріжжі я почав ходити по колу”

Анатолій Сердюк - відомий український естрадний композитор-пісняр, співак, заслужений працівник культури України (1999), лауреат, дипломант і призер десяти українських та міжнародних пісенних конкурсів. У його творчому доробку понад 120 пісень, 5 магнітоальбомів, 4 компакт-диски, 6 сольних концертних програм, понад 800 виступів в Україні та за кордоном, музичний телефільм “Ми з тих ясних зір”, відеокліпи, авторські пісенні збірники.

Пісні Анатолія Сердюка “Скрипка”, “Яблучко” (сл. Григорія Лютого), “Весняний вальс” (сл. Любові Геньби), “Ранок у місті” (сл. Петра Ребра) стали популярними в Україні. Але візитною карткою співака й досі залишається пісня на вірші корифея української поезії Дмитра Павличка “Вставай, Україно!”. З неї почався його шлях на професійну сцену.

Анатолій Сердюк вирізняється серед інших виконавців Запорізького регіону тим, що він єдиний, хто робить регулярно протягом десяти років великі концертні сольні програми, які презентує в тисячних концертних залах. Ці програми знімають як для місцевого, так і для українського телебачення, тобто автор робить свій власний оригінальний продукт.

Творче кредо Анатолія - оспівувати рідний край: щоб слава Запоріжжя лунала на всю Україну, аби був власний оригінальний запорізький витвір, в основі якого вірші місцевих письменників.

Нещодавно в Українському Фонді культури в Києві відбулася презентація другого видання нотного альбому “Запоріжжя моє кохане” та компакт-диска “Гуляй-Поле”. Про цю подію та інші цікаві епізоди з життя та творчості розповів артист “Подробностям”.

Цю пісню допомагав мені робити Олександр Володимирович Поляк

Актова зала Українського Фонду культури не змогла вмістити всіх бажаючих. Вона розрахована на сто глядачів, а ще з півсотні людей слухали запорізьку пісню стоячи. Зала була прикрашена афішами програм митця різних років та двома сотнями фотографій з його концертів.

Анатолія Сердюка вітали відомі українські поети, члени Національної Спілки письменників Борис Олійник (академік, народний депутат, голова Українського Фонду культури), Микола Луків (головний редактор журналу “Дніпро”, автор популярної пісні “Росте черешня”), його київські співавтори-поети Василь Шукайло, Станіслав Шевченко, Світлана Короненко, Лариса Верьовка, делегація ВАТ “Мотор Січ” на чолі з помічником генерального директора Володимиром Котовим, представники Харківської державної академії культури та Мелітопольського державного училища культури, які закінчив артист, журналісти. Прийшли також київські митці та шанувальники його творчості.

- Пане Анатолію, редакція газети приєднується до численних привітань у вашу адресу з нагоди цієї події. Що цікавого було ще в програмі вашого перебування в Києві?

- Протягом п’яти днів у мене щоденно були прямі ефіри по 50-60 хвилин зі слухачами: розповідь про пісенник, про компакт-диск - на радіо “Промінь”, на першому каналі - у програмі “Обрії”, на радіо “Культура”, на FM-радіо “Майдан”, на київському обласному радіо. Слухачі дякували за пісні, а після одного з ефірів (на радіо “Культура”) зателефонував віце-президент Держтелерадіо й подякував за вдалий ефір, сказав: “Мені дуже сподобалося. Треба мати такі пісні в фонотеці радіо. Будемо дружити з Сердюком”.

- Хто ініціював презентацію? Чи важко було її здійснити? Хто допомагав?

- Ініціатори - Український Фонд культури та “Мотор Січ”. Дуже допомогло підприємство “Мотор Січ”. Хочу подякувати В’ячеславу Богуслаєву та всьому трудовому колективу за підтримку моєї творчості та української пісні на Запоріжжі.

Пісенник зроблено на високому поліграфічному рівні. Він у твердій обкладинці, з кольоровими ілюстраціями, зручний тим, що у розкритому вигляді прекрасно тримається на роялі. “Це тобі “Мотор” зробив справжній пам’ятник”, - сказали мені в Києві.

Намагаюся не залишатися в боргу - написав для “Мотор Січі” кілька пісень. Одна - на вірші Володимира Чубенка “Мотор Січ”. Ця пісня частенько звучить по заводському радіо, на зібраннях, на народних гуляннях. Друга - “Вперёд, “Мотор”!” на вірші Віри Коваль, яка присвячена моторівській гандбольній команді й допомагає перемагати на чемпіонатах України та Європи.

- Чи відрізняється друге видання пісенника “Запоріжжя моє кохане” від першого?

- У друге видання додалося десять нових пісень: “Сизокрила молодість” на вірші Пилипа Юрика, “Ой ти, роде мій” на вірші Ліни Костенко, нові пісні гуляйпільського циклу на вірші Лариси Верьовки. Я відкоректував дещо, додав двоголосся в деякі пісні, десь трішечки змінив акорди та мелодію, доповнив біографії співавторів-поетів. Перший тираж розійшовся по бібліотеках Запоріжжя та області, школах, палацах культури. Тобто він працює на творчі колективи, вокальні ансамблі, естрадних виконавців, яким сьогодні не вистачає українського репертуару.

- Розкажіть детальніше про пісню “Запоріжжя моє кохане” з присвятою “Пам’яті мера Олександра Поляка”.

- Олександр Володимирович допомагав мені робити цю пісню. Два роки тому звернувся до нього з цією пропозицією. Він мене підтримав. Довгенько я працював над нею - не так просто зробити гарний твір, щоб він відповідав усім вимогам і звучав при цьому в сучасному аранжуванні. Час від часу ми зустрічалися з мером. Він запитував, як ідуть справи. Послухав перший варіант цієї пісні. Сказав, що пісня йому подобається, що він хоче використати її в телевізійній програмі “Мерія” на “Алексі”, щоб це була як заставка. Ми планували зробити з неї відеокліп. Але ніяк не могли зібратися разом із іншими людьми, причетними до цієї справи. На початку лютого 2003 року я записав останній студійний варіант. Домовився з Олександром Володимировичем про зустріч, але його життя обірвалося. Тому я зробив цю присвяту й прагну, щоб ця пісня час від часу лунала як пам’ять про Олександра Поляка і в ефірі, і на концертах.

Гуляйпільська вольниця є продовженням запорозької

- Чим цікавий компакт-диск “Гуляй-Поле”?

- У компакт-диск увійшло 19 треків: 16 пісень, одна дума (акапельний спів без слів, тобто мелодія наспівується і на її фоні речитатив) та дві інструментальні п’єси. Новизна в тому, що я виступаю не тільки як композитор-пісняр, але як композитор, що пише інструментальну музику.

Цей диск можна вважати народним. Не тільки тому, що в його основу лягли народні пісні та музичні мотиви, але й тому, що допомагали його видати всім миром. Гуляйпільска районна адміністрація на чолі з Ігорем Бірюковим організували збір коштів по всьому району. Думаю, що недаремно, бо диск став прекрасним сувеніром та візитною карткою Гуляйполя. На сьогоднішній день він художньо відображає славну й водночас трагічну сторінку нашої історії.

Перші пісні були написані в 1992 році. Це - “Яблучко” на вірші Григорія Лютого, потім - “Столиця степів”, “Соловей-розбійник”.

Одного разу ці пісні почула Лариса Верьовка, київська письменниця й журналістка, яка родом із Гуляйполя. Побачивши, як я виконую наші з Лютим пісні, вона запропонувала свої вірші. Вийшли пісні про Гуляйполе, але через призму паризької еміграції Махна, його страждання, його бажання повернутися на Батьківщину й бути мирним селянином.

Вибудувався цілий цикл пісень, які можна було оформити в концертну програму, що я й зробив 1998 року, коли офіційно відзначалася 110-та річниця з дня народження Нестора Махна. Хоча це свято було районного масштабу, але все-таки воно відзначалося офіційно. Ігор Бірюков, голова Гуляйпільської райдержадміністрації, доклав багато зусиль, щоб це свято відбулося, запам’яталося. Проводилося все на стадіоні, виступав кінний театр, були урочиста хода, відкриття пам’ятної дошки. Багато подій, але для мене це свято запам’яталося тим, що мені вдалося зробити музичний спектакль “Гуляє Гуляй-Поле”, схожий на мюзикл. Єдине, чого не було - розмов, діалогів, а були тільки музичні заставки або пісні. Я співав на коні. 25 людей брали участь у дійстві. Були декорації, тачанка, костюми того часу, весілля, яке широко гуляло, виходило до глядачів у зал. Ми разом співали пісень, пригощали людей горілкою. Потім уже цей концерт відбувся у Запоріжжі. У Київському Палаці мистецтв “Український дім” (2003) ми показали уривок. На жаль, повністю програму показувати і накладно, і важко. Постать Махна й досі лякає багатьох людей, часто-густо тих, хто при владі. Вони бояться щось робити на підтримку цієї програми, бояться, що люди неоднозначно будуть сприймати їхні дії, особливо, коли це пов’язано з виборами, щоб, не дай Бог, не створився якийсь негативний імідж. Тільки окремі пісні чи окремі сцени з цього спектаклю я можу показувати, й вони завжди викликають величезний інтерес, задоволення глядачів.

- Як ви прийшли до махновської теми?

- Я був готовий сприймати українську історію й Україну в кінці 80-х років. Відкрилися канали інформації. Я почав озиратися навколо й переоцінювати історію, своє життя, тодішній стан держави, економіки… Зацікавився своїм корінням. А особливо на мене вплинули поїздки в Західну Україну на початку 90-х років. Я був здивований, як там шанують нашу історію, як там знають історію козацтва, а в Запоріжжі не знають, а ще й приховують. Далі був здивований, що вони співають естрадні пісні про Запоріжжя, про Хортицю, про козаків. А чому ж у нас не співають?

Мене запросили на відкриття пам’ятника Петру Сагайдачному в Хотині. Це для мене теж було дивиною. А чого ж у нас пам’ятника немає? Чого ж ми не знаємо наших кошових отаманів? Тоді я вирішив, що треба написати хоча б одну пісню.

- І написали?

- Першу пісню “Ранок у місті” я написав на вірші Петра Ребра. (Співає: “Прокидайсь, Запоріжжя кохане, за тобою я скучив за ніч”). Її часто передавали потім по радіо - і в Запоріжжі, і в Києві. А в Дніпропетровську навіть зняли відеокліп, вирізавши слова про Запоріжжя. Потім написав на вірші Анатолія Рекубрацького “Козацькі заручини” та “Неподільну булаву”. Так от поступово я прийшов до розуміння цієї теми.

1992 року Григорій Лютий (він тоді ще жив у Гуляполі) подарував мені книжечку “Я воду пив з твого лиця” з ліричними віршами й написав: “Щоб ми народили бодай одну пісню”. Коли її прочитав, одразу ж написав пісню “Скрипка”. Вона перемагала на різних конкурсах, в тому числі звучала й на “Слов’янському базарі” у Вітебську.

А потім Григорій каже: “От ти такий ліричний, а чи зможеш написати пісню - давай поміряємося силами, я як поет, а ти як композитор - про гуляйпільську вольницю?” Першою піснею стало “Яблучко”. Я написав - йому сподобалося, і мені сподобалося. Потім другу пісню. І от тоді я захопився цією темою й зрозумів, що гуляйпільська вольниця є продовженням запорозької вольниці, козацтва. Це можна історично прослідкувати. Ми знаємо, що Гуляйполе було засновано 1785 року після зруйнування Січі п’ятьма козацькими сотнями. Хтось із запорозьких козаків подався за Дунай. А хтось залишився тут. Вони заснували це містечко. І з покоління в покоління передавався той дух козацької непокори. І ось, коли на початку ХХ-го століття прийшли чужинці на нашу землю забирати хліб, то цей дух непокори виплеснувся у вигляді селянського повстання на оборону своєї землі.

- Чи були ви в Парижі?

- На жаль, ні. Але я захопився махновською темою, читав статті в газетах, журналах про Махна, в тому числі про його паризький період життя. Тоді мало було матеріалу. Це зараз уже багато книжок, досліджень, наукових праць, а тоді вони тільки з’являлися.

- А як ви натрапили на вірші Нестора Махна, які поклали на музику?

- Після наших перших пісень побачила світ книжка В.Волковинського “Нестор Махно: легенди і реальність”. У ній є згадка про пісню “Степ, гей ти батько мій” на слова Нестора Махна. Це за легендою так вважається, хоча є різні думки, можливо, це хтось із письменників її написав.

Цікаве дослідження зробила Лариса Верьовка в журналі “Українська культура” за 1995 рік. Там говориться, що є начебто оригінал російською мовою, але він не має рими. А українською мовою рима є - значить, оригінал не міг бути російською.

“Яблучко” - це зовсім не матроський танець

- Мабуть, це й наштовхнуло вас здійснити фольклорну експедицію?

- Коли я готував свій “махновський” концерт, прагнув, щоби кожна деталь, кожна нота в музиці була виправдана, логічна. За підтримки обласного управління культури, обласного центру народної творчості, краєзнавчого музею вдалося організувати фольклорну експедицію, щоб знайти легенди, частівки, пісні про Махна. Було знайдено багато цікавого й колоритного. Наприклад, приказка “Махно - цар, Махно - бог з Гуляйполя до Полог”. Вона живе й зараз, тут є якась іронія. Я коли в Києві на радіо цю пісню проспівав, то звернулася одна віруюча й сказала, що не можна так згадувати Бога. Але я відповів, що це фраза іронічна. Не можна Махна порівнювати ні з Богом, ні з царем. Та від Гуляйполя до Полог 18 кілометрів - на цих теренах він є і цар, і Бог.

Далі такі фрази: “Ой, гоп, куме, не журись, в Махна гроші завелись”, “На Махнові гроші не купиш і воші”, “Хто тих грошей не братиме, того Махно дратиме”, “Ах, яблучко, да із Італії, надоїло воювать пролетарію”, “Яблучко із листочками, треба батька Махна із синочками”, “Ах, яблучко, куди ти котишся, Махну в рот попадеш, не воротишся”. Це доводить, що то не поетом придумано, то - усна народна творчість.

До речі, про “Яблучко” було знайдено десять різних варіантів. Значить, то була популярна мелодія в ті часи. Це зовсім не матроський танець, таким його потім зробили. Там нічого матроського немає, нічого морського.

Ще було багато розповідей від людей похилого віку, що вони гуляли на весіллі у Махна. В одному селі розказують: “А я був на весіллі у Махна”. В другому - те саме. А тоді їм, за моїми підрахунками, було десь по 7-8 років. Виникло питання, скільки ж разів Махно одружений був, що люди і в тому селі на весіллі були, і в іншому. А з історії відомо, що він був одружений двічі. Потім я проаналізував і зробив такий висновок: діти дійсно гуляли на весіллі, тільки не у Махна. У махновому війську перебували молоді хлопці. Вони - селяни, бо це військо було нерегулярне. І як звичайні цивільні люди вони жили сільським життям: навесні сіяли, восени збирали врожай і одружувалися. А на весілля запрошували як почесного гостя батька Махна. А він - найяскравіша, найколоритніша фігура, тому всі й запам’ятали саме його. Я цей мотив гуляйпільського весілля використав у своєму спектаклі “Гуляє Гуляй-Поле”.

- А як ви досліджували мелодику пісень махновської доби?

- Які мелодії тоді звучали, я досліджував із різних газетних статей та розповідей Віктора Яланського, внучатого племінника Нестора Махна.

“Маруся, раз, два, три” - це махновський варіант пісні

- Пане Анатолію, ви були знайомі з Віктором Яланським?

- Так. Він розповідав, що у війську Махна був полковий оркестр. Павло Нагребельний був у ньому капельмейстером. Що вони грали? “За світ встали козаченьки”, “Маруся, раз, два, три”.

До речі, “Розпрягайте, хлопці, коні” - це взагалі унікальний момент в нашій культурі, тому що існує два варіанти цієї пісні. Я раніше не знав цього. Та багато людей і зараз не знають. Коли служив у армії в Дніпродзержинську, то в строю прийнято було ходити з піснею. Ми пробували співати українські народні пісні. Але замполіт забороняв нам співати пісню “Маруся, раз, два, три”. Я вже пізніше зрозумів, чому - це ж махновський варіант пісні. Існує ще козацький народний варіант, старовинний (наспівує).А є зовсім інший махновський варіант з іншою мелодією та приспівом “Маруся, раз, два, три…” До речі, скажу, що кубанський хор виконує якийсь симбіоз: і махновської, і козацької пісні одночасно - заспів старовинний козацький, а приспів - махновський.

- Я чула, що ви досліджували й орфографію прізвища Махна?

- Віктор Яланський зустрічався з дружиною Махна Галиною Кузьменко під час її приїзду з Казахстана в середині 70-х років (вже немає ні її, ні дочки, ні Яланського). Він записував розповіді, зустрічався з людьми, листувався з ними, ці листи й фотографії використані в книжці Лариси Верьовки “Нестор і Галина: розповідають фотокартки”. Я теж доклав трішечки зусиль до пошуків метрик братів Махна в Запорізькому державному архіві. Було спірне питання: як правильно Махно чи Михно - тому що є різні написання. З’ясувалося, що це просто була помилка священнослужителя. Два брати були записані Михно. Ще є версія, що справжне прізвище Махна - Михненко. Це теж неправильно. Прізвище Нестор змінив своїй доні Олені в Парижі після вбивства Петлюри. Він боявся, що його сім’ю теж будуть переслідувати, можуть вчинити вбивство. Зауважу, що книжка Л.Верьовки - найсерйозніше дослідження й базується на документальному матеріалі та фотознімках.

Тоді я зрозумів - на цій сцені починається моя професійна артистична діяльність

- Одна з ваших перших відомих пісень “Вставай, Україно, вставай!” на вірші Дмитра Павличка буквально увірвалася 1991 року в пісенний простір України. Як вона народилася?

- З групою “Анатоль” ми стали переможцями на конкурсі запорізьких молодих виконавців “Шоу-3”. Згодом я дізнався, що в Запоріжжі буде проходити фестиваль “Червона рута”. Пісні попереднього фестивалю та його учасників лунали з ефіру й відрізнялися від тодішньої естради. Вони були свіжі, несли національний колорит.

1991 року, готуючись до “Червоної рути”, я почав шукати пісні. Треба було підготувати пісню українською мовою в сучасному музичному стилі. Шукав, але нічого подібного не знайшов. Я звертався в Запоріжжі до композиторів, зокрема в філармонію до Наталії Боєвої. Вона мені подарувала свою пісню “Гей, козаче” на вірші Григорія Лютого. Я їй дуже вдячний, хоча це було не зовсім те, що шукав, але я все одно виконував її на відбірковому турі. Завдяки Наталії Боєвій я познайомився з Григорієм Лютим. Я не знав, що у нас є такий чудовий поет, причому з Гуляйполя. Але другу пісню я так і не знайшов, хоча пройшовся майже по всіх палацах культури Запоріжжя. І зрозумів, що треба, мабуть, написати самому.

Почав шукати вірші. Моя мама побачила, як я шукаю, почала допомагати. Одного разу вона купила газету “Літературна Україна” - там була добірка віршів Дмитра Павличка. Я прочитав вірш “Вставай, Україно!” - одразу ж написав музику. Це настільки збігалося з моїм патріотичним настроєм, що пісня народилася дуже швидко. Сталося це в січні 1991 року. З групою “Анатоль” ми перемогли на всіх відбіркових турах й вийшли у фінал. Влітку я виконав цю пісню на декількох концертах. Пам’ятаю, як журналіст Ярослав Фалько був щиро здивований: “Як можна в радянський час співати пісню з такими словами: “Вставай та кайдани порви!” і “Що ти не рабиня Москви й рабою не будеш нікому”? Потім Олександр Михайленко, найвідоміший на той час аранжувальник, записав на синтезаторах аранжування.

У студії “Ринг” я почав записувати вокальні партії до цієї пісні. Мені пощастило працювати з Миколою Середою, прекрасним звукорежисером. Склалося для співпраці коло людей, українців за духом. Це визначило мій напрямок. Я ще вагався, яку пісню співати, але була щоденна підтримка. Микола Середа дуже любив українську пісню й мені допомагав. Всі свої найкращі якості звукорежисера він дарував моїм творам.

- А що за неприємності були у Миколи Охмакевича через цю пісню?

- У липні 1991 року, коли я записав “Вставай, Україно!” в студії, піснею зацікавилося Запорізьке телебачення. На острові Хортиця телережисер Наталя Федорова відзняла відеокліп для анонсової передачі перед “Червоною рутою” (керівництво в цей час було у відпустках). Одного ранку ця пісня прозвучала в ефірі на УТ - вся Україна побачила репортаж з піснею. Після цього показу я став одразу ж відомим і знаменитим у Запоріжжі. Я ще не знав, який резонанс був у верхах у Києві. Дізнався, коли почалася “Червона рута”. Познайомився з В’ячеславом Чорноволом. Він розповів, що за цей показ по УТ голова Держтелерадіокомітету України Микола Охмакевич отримав партійну догану. Такого тоді не можна було пропускати в ефір.

- Але на фестивалі вона прозвучала. Це був сміливий крок з вашого боку!

- З 9 серпня у Запоріжжі почалося феєричне дійство, про яке зараз усі згадують: і журналісти, і учасники, і глядачі. Ніколи після того не було такого українського духу та патріотичного піднесення, як на фестивалі “Червона рута”. Я й досі пам’ятаю, як відбувався мій виступ. Коли почала лунати ця пісня, в залі почали спочатку запалювати запальнички, потім почали вставати. Люди відчули, що це - не просто пісня, а це - гімн сучасної України. Потім встали ведучі на сцені, підвелося журі. Такі поважні люди стоячи слухали мою пісню. А на третьому куплеті всі почали співати.

Анатолій Ланчик, який був тоді головним редактором газети “Запорозька Січ”, підтримав мене - він зрозумів, що ця пісня дуже сильна, а виступ може бути одним із найкращих на фестивалі. Газета надрукувала мій портрет, вірші та ноти пісні. Перед моїм виступом газети розклали прямо на крісла в залі. Тому глядачі дивилися на слова і співали разом зі мною. Відчуття було таке, що я піднявся над сценою й літаю, що в мене виросли крила. Тоді я зрозумів - на цій сцені починається моя професійна артистична діяльність. Незалежно від того, буде в мене перемога на цьому фестивалі, чи ні, я буду артистом. Бо я бачив, що моя пісня має величезний вплив на слухачів. Цю пісню помітили всі: і дирекція, і журі, і депутати - вся Україна. Вона лунала в фінальному концерті фестивалю, отримала приз “За кращу пісню”.

А чи йде годинник Чорновола?

- Чи знайомі ви з Дмитром Павличком?

- З Дмитром Васильовичем я зустрівся пізніше. А от на закритті “Червоної рути” познайомився з В’ячеславом Чорноволом. Він приїхав із Києва, щоб почути саме мою пісню. Коли співав на стадіоні “Металург”, таке піднесення було! Люди раділи як діти, танцювали на траві. Тодішні керівники заборонили салют робити, а відповідальним за фестиваль був Павло Михайлик. Він відчув людський настрій, переступив через цю заборону й дозволив зробити салют. Йому тоді були надзвичайно вдячні і глядачі, і всі учасники “Червоної рути”, тобто він дивився не на букву закону, а в майбутнє України.

Коли зазвучала пісня “Вставай, Україно!”, Чорновіл підхопився з трибуни й побіг аж на сцену. Він мені подарував свого годинника. Про цю подію писали всі газети. Де б я не був, скільки б років не пройшло, час від часу мені задають питання: “А чи йде годинник Чорновола?” Йде. Я зберігаю його. Думаю, що це символічне питання буде завжди мати одну й ту ж відповідь.

- Де ви на той час працювали?

- Я був військовим надстрокової служби. Грав на трубі у військовому оркестрі.
Але артистична кар’єра несумісна з армійською службою. Принцип армії - не висовуватися. А мене почали без кінця запрошувати після перемоги на фестивалі на різні концерти, зйомки, конкурси.

За радянських часів при військових частинах був так званий “шостий відділ”. Після “Рути” вони мене відкликали з відпустки, бо так співпало, що фестиваль закінчився 18 серпня, а 19-го був ГКЧП - підвищена бойова готовність. Я занервував: чому мене викликають саме в “шостий” відділ? Але коли запитали: “Как там на фестивале “Красная гвоздика”?”, зрозумів, що нічого страшного не буде, бо вони навіть назву фестивалю переплутали.

- А що за пригода трапилася з листом-запрошенням до Хотина?

- Це окрема історія, смішна й показова. У вересні 1991 року в Хотині відзначалося 370-річчя перемоги козацького війська, очолюваного Петром Сагайдачним над турецьким військом.

Це було всеукраїнське свято, до Запоріжжя також прийшло офіційне запрошення главі області В.Дем’янову, начальнику управління культури В.Чугуєнку та… співаку А.Сердюку. В облраді замислилися, а хто ж такий Сердюк? Потім хтось згадав: “Та це ж той, що співав “Вставай, Україно!”. А де його шукати? Де працює? Згадали, що я записувався на студії “Ринг”, через неї вже знайшли мої координати. Послали гінця у військову частину з листом: “Просимо відрядити А.Сердюка на свято в Хотин для виконання пісень”.

Командир частини викликає до себе диригента оркестра зі мною. Диригент перелякався: “Що ти там наробив? Чи не порушив дисципліну?” Приходимо. Командир розгублено повідомляє про лист: “Тут от такий лист, що викликають керівника області і нашого Сердюка. От мені морока з отими співаками”. Не дуже хотіли відпускати, але мені вже придбали й швидко привезли квиток на літак, що здивувало всіх, і мене в тому числі. Так що наступного дня я вже був у Хотині.

Отака була моя доля на “Долі”

- Пане Анатолію, у яких фестивалях ви ще брали участь?

- Перемагав та отримував призові місця на фестивалях “Доля” (Чернівці), “Вітер зі сходу” (Донецьк), “Надія” (Київ), “Мелодія” (Львів)…

- Чи є такі, що дуже запам’яталися? Чим?

- Найцікавішим, вважаю, фестиваль “Доля” у Чернівцях 1992-го року. З ним пов’язана така пригода.

Того року я з одного фестивалю переїжджав на інший. Відвідав шість фестивалів протягом двох місяців. І от із Рівного повертаюся, а в Чернівці не встигаю. Вирішив летіти літаком. Повідомив організаторів, що на відкритті не буду, просив мене зареєструвати. Вони пішли назустріч.

Прибуваю в наш аеропорт, а тут, виявляється, вперше в історії України страйк льотчиків - всі рейси скасовано. Я в розпачі! Адже цього дня, коли я мав прилетіти в Чернівці, вже починалися змагання першого туру в жанрі поп-музики. Зателефонував, пояснив, що трапилося. Відповідають: “Ну, ми вас чекаємо. Для вас ми зробимо виключення, візьмете участь у другому турі, аби ви тільки приїхали”. Я почав міркувати: коли поїду через Львів, то встигну тільки на фінал. А ніхто мені не підказав, як їхати по-іншому. Потім вже вирішив їхати поїздом до Хмельницького, а звідти автобусом до Чернівців.

Приїхав наступного дня на кінець другого туру, десь о 18.00. Неголений, голодний, втомлений з дороги, прибігаю в літній театр і кричу: “Я - Сердюк, дайте виступити!” А виступи вже закінчуються. Директор фестивалю Мар’ян Гаденко посміхнувся й сказав: “Ну, тобі вже гарантований диплом “За волю до перемоги”. Вийшов на сцену, проспівав “Скрипку” та ще одну пісню: співав одразу за два тури. Потім, коли я дивився ці кадри, це так смішно виглядало. Але я отримав друге місце в номінації “Авторська пісня”, а перше місце не присуджувалося. Так що фактично я переміг у цьому жанрі. Отака була моя доля на “Долі”.

Наступного року я вже був запрошений як гість та член журі на цей фестиваль і з Чернівцями дуже подружився.

Він мене за ручку привів на Чернівецьке телебачення

- З кимось із відомих співаків познайомилися? Адже Чернівці - це невичерпне джерело талантів.

- Я подружився з Назарієм Яремчуком. Познайомилися з ним ще в серпні 1991-го року на “Червоній руті” у Запоріжжі. Потім зустрів його на святі в Хотині. Там з ним зустрічався. Він запрошував мене на концерти. Потім разом їздили до Румунії на Міжнародний фестиваль української пісні (1993). Я йому дуже вдячний за підтримку. Він мене, можна сказати, за ручку привів на Чернівецьке телебачення і не просто порадив мене записати, а наполягав, щоб вони мене записали. Коли телевізійники познайомилися з моїми піснями, їм дуже сподобалося. Там же записали мої перші відеокліпи. Дуже часто ці пісні лунали і по радіо, і по телебаченню. У мене там з’явився свій глядач, багато прихильників.

- Коли востаннє бачилися з Назарієм Яремчуком?

- У Чернівцях на якомусь концерті, в якомусь невеличкому райцентрі ми виступали (здається, в 1994-му, тоді ще, пам’ятаю за концерт платили не грошима, а продуктами). А 1995-го Назарія не стало. Ми, коли були в Румунії, багато фотографувалися. Мене попереджали, що там можуть щось украсти. І треба ж такому статися - украли мої речі, де був фотоапарат з плівкою, документи. Так і не залишилося пам’яті про Назарія на фотографіях. Можливо, такі фото є у когось із чернівецьких журналістів.

- Чи не пропонували вам переїхати в якесь інше місто?

- Такі пропозиції були. Мене запрошували в ансамбль пісні й танцю “Донбас” (Донецьк). Вони часто їздять за кордон. Але у мене було інше завдання - не їздити по закордонах, а піднімати, як це не пафосно звучить, українську пісню.

Чернівецька філармонія запрошувала. Цей заклад - не рівня іншим обласним філармоніям. Звідси вийшли десятки найвідоміших співаків України: Софія та Ауріка Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Микола Мозговий, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Катерина Бужинська, Ані Лорак… А я на той час уже познайомивсь із запорізькими поетами, знайшов тему, співавторів. І це жило в мені настільки, що якби я поїхав туди, не знав би про що співати. Я відмовився.
Декілька разів 1994-1995-го мене запрошували в Київ. Пропонували бути солістом оркестру українського радіо і телебачення під керуванням Ростислава Бабича. Я тоді теж був на підйомі - хотів, щоб запорізька пісня звучала саме із Запоріжжя на всю Україну.

Після моєї нещодавної презентації в Києві мені знову поступили конкретні привабливі пропозиції. Я поки що не відмовився. Відчуваю, що в Запоріжжі я почав ходити по колу. Зі свого боку дуже багато вже зробив і трошечки втомився. Хотілося б підтримки, допомоги з боку адміністрації, керівництва Запоріжжя, області. Якби сьогодні була сильна підтримка, я б не вагався, чи їхати, чи залишатися.

- Хто вас підтримував на початку творчої діяльності в Запоріжжі?

- Коли я починав виходити на всеукраїнську сцену, допомогла голова профкому взуттєвого об’єднання Надія Колесникова. І не стільки фінансово, а як людина людині. Коли я звільнявся із військової частини, вона мене підтримала морально, допомогла влаштуватися художнім керівником у клубі взуттєвого об’єднання.
Хочу подякувати Миколі Шейку - колишньому директору заводу лакофарбових виробів у Гуляйполі. Коли я готував свою першу концертну програму “Козацькому роду нема переводу”, була сильна інфляція (1993). Гроші знецінювалися з кожним днем. Двічі чи тричі доводилося переносити концерт. Через це не змогли до мене приїхати для участі у концерті спочатку Назарій Яремчук, а потім і Павло Дворський, бо у них на ці дні були призначені виступи в інших містах. Уже пішла реклама, а коштів не вистачало, щоб оплатити оренду приміщення, роботу художника, музикантів. Тоді, до речі, з’явилася в мене перша сивина. Ось тут Микола Шейко мене й підтримав. Це дало поштовх, розуміння, що є добрі люди, які підтримують патріотичний український дух, розуміють українську пісню.

Слова подяки також Ярославу Греськіву, колишньому заступнику начальника управління культури. Він мене познайомив з директором Запорізького обласного центру народної творчості Наталкою Хор’євою. З нею співпрацюємо вже 12 років. Усі мої програми допомагали мені робити працівники ЗОЦНТ.

- Чи важко було пробивати українську пісню?

- У 1993 році я підготував першу сольну програму “Козацькому роду нема переводу” й мав її провести у ПК “Дніпроспецсталь” (директором тоді була Людмила Зеленюк). Зараз про це смішно згадувати, але тоді, коли я звернувся до працівників палацу, щоб допомогли з оформленням сцени квітами, вони мені відмовили.
Я тоді співпрацював з театром-кабаре "Александровский уезд". Керівник Тетяна Астаф’єва - дуже талановита людина. Нам пощастило, що ми тоді зустрілися. За п’ять років співпраці зробили чотири концертні програми. То була не просто підтанцьовка, а хореографічні картинки. Можна сказати, театр пісні, театралізоване дійство. Я співаю, а на сцені відбувається не просто танець, а ціла вистава.

Так от, до тієї програми увійшла пісня “Полонянка” на вірші Олександра Польченка. Там ми використовували шаблі, нагайки. Саме через це мені не хотіли давати квіти, боялися, що їх пошматують нагайками. Мені довелося перед концертом збирати живі квіти по всіх організаціях міста, не байдужих до моєї творчості.
Потім я звернувся з проханням надати лазерну техніку - відмовили: “А навіщо вам лазер? У вас же українська пісня?” Смішно. Вони думали, що якщо українська пісня, то треба виходити неодмінно в шароварах і лазерна техніка не потрібна.

Коли пройшли концерти, а вони відбувалися протягом двох днів, і Запорізьке телебачення транслювало їх, до мене підійшла Людмила Зеленюк, вибачилася за своїх працівників. Сказала, що їй дуже сподобалася програма.

А всі наступні концерти вона мені допомагала як тільки могла: надавала техніку, декорації. Вона стала прихильницею моєї творчості. На останніх концертах навіть не брала гроші за оренду залу.

Так само змінювали свої погляди й інші люди, коли чули мою пісню. Але спочатку не розуміли, що крім народної існує ще й естрадна українська пісня і що вона не гірша за російську.

Своїми виступами намагаюся переконати в цьому багатьох людей у Запоріжжі, але ж Запоріжжя - це не вся Україна. Печально, що молодь знає українську пісню в тому вигляді, який пропонують FM-радіостанції. Або редактори цих програм хочуть, щоб люди подумали, що її взагалі не існує, або подають навмисно, я так думаю, у спотвореному вигляді, наприклад, “Піду я у садочок, наїмся червячків” або “Купила мама коника, а коник без ноги”. Передають таку беліберду, що думаєш: “А де ж хороша пісня?” Я можу достеменно сказати, що вона є. Я знаю багато виконавців, які співають прекрасні пісні, та вони не звучать. Це начебто навмисно робиться.

Перші пісні на вірші Петра Ребра я почав писати, не будучи з ним знайомим

- Пане Анатолію, ви вже згадували про те, як познайомилися з Григорієм Лютим, Ларисою Верьовкою. Як відбувалося ваше знайомство з іншими поетами?

- Коли почали звучати мої перші пісні, коли вперше з’явився на екрані, з 1992 по 1996 я постійно брав участь у концертах по всій Україні, концертах з такими українськими виконавцями як Назарій Яремчук, Таїсія Повалій, Павло Зібров, Алла Кудлай, Анатолій Матвійчук, дует Білоножків, Віктор Павлик. До мене приходило багато листів із віршами. У мене був цілий мішок листів. Жалкую, що не зберіг їх, вони займали багато місця. Залишив лише ті, що найбільш цікаві. Були листи з дуже смішною адресою: “Запоріжжя, знаменитому композитору Анатолію Сердюку”. Або була приписка: “Адресу не знаю, але знайдіть”. І лист приходив, тому що його приносили або в філармонію, або на радіо, або на телебачення, а там вже знали, як мене знайти.

До мене потягнулися запорізькі поети, які хотіли познайомитися, хотіли піснею популяризувати свій вірш. Вони були широко відомі в колах прихильників поезії. Та одна справа, коли лежить у тебе десь книжка, ти її відкриваєш і читаєш гарний вірш, і зовсім інша, коли вірш стає піснею. Набагато більше людей почує пісню по радіо, телебаченню, на концертах. Так познайомився з Анатолієм Рекубрацьким, з Любою Геньбою, потім з Володимиром Чубенком. Перші пісні на вірші Петра Ребра я почав писати, не будучи ще з ним знайомим - знаходив вірші у його поетичних збірках. Потім він для мене написав прекрасні присвяти, епіграми. Моє псевдо, до речі, придумав він:

“В Одесі є Дюк Рішельє,
А в нас в Запоріжжі - Сер Дюк”.

Далі було знайомство з київськими поетами, з митцями з інших регіонів України. Де б я не виступав, до мене підходили знайомитися. Чому підходили? Тому що відчували в моїх піснях не просто тексти, нашкрябані лівою ногою, а поезію. До речі, на недавній презентації у Києві це підкреслювали і Борис Олійник, і Микола Луків, й інші поети. А я й хотів, щоб саме так було, щоб ця поезія була самодостатньою, а мелодія та гарне виконання підняли її до рівня мистецтва.

- Якось незабутній Володимир Івасюк сказав: “Треба дуже обережно аранжувати. Всі музичні засоби повинні підкорюватися одній ідеї, закладеній у вірші”. На мою думку, саме за цим принципом створена переважна більшість ваших пісень.

- Найчастіше мелодія пишеться на вірш, хоча бувають і винятки. Коли в мене є гарна мелодія, пишу поетові ритм, розмір, а він створює вірш. На деякі пісні я сам писав тексти. Але коли мене називають поетом, то я з цим не погоджуюсь. Я - не поет. Моїм текстам далеко до поезії. Але чому я пишу? Буває так, що не знаходяться слова, які мене переконують, які відображають саме той настрій, що я хотів передати.

- Пане Анатолію, ви вже 13 років на професійній сцені.Де ви побували за цей час?

- У Румунії, Ізраїлі, Білорусії, Росії. Два роки тому мені пощастило виступати в Москві в концертному залі “Росія”. Це головний концертний зал Росії. Я був запрошений з подачі В’ячеслава Богуслаєва взяти участь у культурній програмі Міжнародного аерокосмічного салону, який проходить кожні два роки в Москві. Крім показу літакобудування в Жуковському тут презентується ще й культурна програма.

Мені дуже запам’ятався виступ у Вітебську на “Слов’янському базарі” (1994). Величезний зал на 5000 місць зроблений там у вигляді амфітеатру, і коли ти стоїш, співаєш, то глядачі не десь там, а прямо перед тобою. Мені здавалося, що я у Римі, в Колізеї. Коли така величезна кількість людей - це таке піднесення! То був концерт майстрів мистецтв України з прямою трансляцією на Білорусь, Україну і Росію. У ту мить, коли я співав “Скрипку”, мене бачили в Україні. Пам’ятаю, коли повернувся після цього фестивалю до Запоріжжя, багато людей розповідали, що бачили цей концерт та вітали з гарним виступом.

Коли я проспівав “Скрипку”, на сцену вибігли не спеціально заготовлені вручальники квітів, а хлопець з дівчиною, які нарвали на лугу біля амфітеатру букет васильків (васильки - символ цього фестивалю, були навіть фестивальні гроші “Васильки”). І щось сказали від душі по-білоруськи. Мене це так зворушило. Це був найдорожчий дарунок.

Знову доспівав до того самого місця - світло вимикається

- Чи були у вас кумедні випадки?

- Були, коли я вперше виступав у Хотині в 1991 році. Біля фортеці відбувалося народне гуляння, ярмарок. Було споруджено велику сцену. Цілий день виступали народні колективи. А на вечір готувався великий концерт “зірок” української естради. У програмі були заявлені Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Надія Шестак, Микола Мозговий та інші. Люди дуже чекали цього концерту, а я його відкривав. Мене представили: “Вас вітає гість із Запоріжжя, переможець “Червоної рути” Анатолій Сердюк”. Я - на сцені, переді мною - багатотисячний натовп людей. Зазвучала пісня “Козацькому роду нема переводу”. І раптом - вимикається світло. У мене в практиці вперше таке сталося. Я не знав, як себе поводити. Сильно переживав, бо вперше з такими “зірками” виступав. Поруч зі сценою стояв автобус, де вони очікували на свій виступ і спостерігали, як я починав концерт. Я зійшов зі сцени. Мені поплескали трошки за сміливість.

Через 15 хвилин знов увімкнули світло. Ведучий оголошує мене. Я виходжу, публіка вітає. Знову доспівав до того самого місця - світло вимикається. Я вже знав, що треба вклонитися. Уже освоївся на тій сцені. Звернувся до організаторів: “У мене є гітара, давайте я буду співати без мікрофона”. Не погодилися. Через 15-20 хвилин світло знову з’явилося. Знову оголошують мене. Всі сміються, плескають. Починаю співати - знову та сама історія. Мені влаштували овацію, подарували квіти. Я роздавав автографи. Та найсмішніше, що концерт на цьому закінчився. Це був сольний концерт Анатолія Сердюка з однією піснею. Ніхто із очікуваних “зірок” так і не виступив.

Зате наступного ранку всі місцеві газети розповіли про це й усі взнали, що є такий співак у Запоріжжі.

- У багатьох людей є кумири. Чи були вони у вас, коли починали співати? Хто із українських виконавців справив на вас незабутнє враження, а, можливо, якось і вплинув?

- Кілька постатей для мене як взірець - це Василь Зінкевич та Тарас Петриненко. Ще Ніна Матвієнко. Це, безперечно, справжні артисти. Коли я був молодим, коли починав грати, співати, моїм кумиром був Пол Маккартні. І досі я люблю слухати його пісні.

Незабутнє враження справив на мене Назарій Яремчук. З великою повагою ставився він до своїх колег, до молодих виконавців. Добра, душевна людина. Він завжди допомагав, особливо молодим виконавцям. Навіть доходило до такого, якщо когось із виконавців незаслужено викреслили із якогось збірного концерту, і Назарій бачив, що це несправедливо, він підходив до організаторів і просив, щоб того виконавця поставили в концерт. А якщо йому заперечували, він казав: “У мене три пісні заплановано, хай я заспіваю дві, а замість тієї однієї пісні поставте того співака”. Настільки бескорисна була людина! Таких артистів, таких людей тепер немає! Особливо зараз, коли все перейшло на ринок шоу-бізнесу, кожен просто зубами вчепиться в свого колегу, щоб самому бути там.

Взірець для мене також Василь Зінкевич. Це дуже інтелігентний виконавець. Як він відчуває кожну ноту, продумує кожен свій виступ! Він “горить” на сцені. Було цікаво, як навіть молоді виконавці, для яких узагалі немає авторитетів, особливо в таких стилях як “хіп-хоп”, “реп”, з-поза лаштунків спостерігають за його виступом на сцені. Віриш кожному його слову. Зінкевич захоплює своєю енергією не тільки глядачів, але й виконавців.

- Хто ваш перший критик?

- Перший і найточніший критик - це моя мама Уляна Михайлівна. Вона знає народні пісні. 40 років працювала на заводі “Запоріжсталь”. Вона знає українську народну пісню ще з дитинства. Було таке, що я от не знав раніше добре української пісні. Не зі своєї вини. Нас у школі навчали піонерських та російських народних пісень, а не українських. Я хотів знати більше, тому купляв книжки, нотні видання, вивчав українську народну пісню, а мама десь там виправляла навіть мелодію, казала: “А ми по-іншому співали, тут не так, а тут так”. Мабуть, там редактор правив, своє додавав. Пісню вона відчуває дуже добре.

І батько Василь Федорович у мене співав, його вже немає 13 років. Він захоплювався творчістю Леоніда Утьосова, Клавдії Шульженко, Петра Лещенка. Збирав платівки - ще й досі у мене залишилися. Працював на заводі “Мотор Січ”. Від нього мені, мабуть, передалася любов до вальсів, танго, романсів, а від мами - народна пісня, гарний мотив, мелодійність, народність. Мама завжди слухає пісню і дає оцінку, і, як правило, не помиляється. Вона не каже: “Хороша пісня” або “Це погана пісня”. А говорить: “Щось я не зрозуміла, ану заспівай ще раз”. Я співаю. “Ану ще, а може, там щось є. Що ж не так? А може переробить?”. Пробую, через певний час співаю. “О, краще вже, зрозуміліше”. Так що мама - мій найперший критик.

- Хто аранжує ваші пісні?

- Олександр Михайленко - на його аранжування зроблено майже 80 пісень. Крім того, Дмитро Савенко. Останні пісні - Віталій Пушкарьов, Максим Терещенко.
З 2000-го року я почав співпрацювати з студією “Навігатор” (керівник Станіслав Зайченко), всі мої останні диски записані в цій студії. Спасибі йому за підтримку.

- А іміджем хто займається?

- Колись робила мені костюми Вікторія Сокольська, художник із швейної фабрики “Селена”. Я ще й досі їх використовую. На жаль, вона виїхала з міста. І коли 2000-го року в мене вкрали костюми (це відома історія була - шість костюмів під час фотозйомки викрали з авто), то я ще й досі не зміг їх відновити, тому що художника такого рівня немає. Це для мене проблема зараз.

- Щастя для людини, коли вона займається улюбленою справою. Звісно, що це поглинає весь її час. Що ще вам приносить задоволення в житті? Які справи, захоплення?

- Я цікавлюся історією, і не тільки українською, бо тоді можна проводити паралелі між різними країнами. Ще з юності збирав платівки, диски, зараз - компакт-диски, комп’ютерні диски. Хочеться чути музику, якої зараз бракує в ефірі. Зараз на FM-станціях звучить мізерна частина музики світового рівня, світового надбання, яку хотілося б чути. Не хочеться слухати музику початківців, я її слухаю достатньо як член журі на юнацьких конкурсах. Мені цікава музика або колег мого рівня, щоб порівняти чи покращити щось у себе, або складніша, така, щоб мене захопила своєю мелодикою, гармонією, тобто світового рівня. Цікавлюся також філософією, психологією. Це допомагає розібратися в своєму житті, в своєму родоводі.

- Пане Анатолію! Ви людина, яка йде в ногу з часом. У вас є свій сайт в Інтернеті. Коли він з’явився?

- Чотири роки тому з’явився сайт serduk.com.ua. Він дуже об’ємний. У ньому - величезна кількість фотографій (близько 200), біографія, відомості про компакт-диски, про всі творчі надбання, новини (які ведуться з 2000-го року, навіть про ті події, які не афішувалися в засобах масової інформації). От-от з’являться уривки з відеокліпів. Є ноти, кілька музичних треків mp3. Статті. Список літератури, газет, журналів, де можна прочитати про Сердюка.

- Чула, що Інтернет приніс вам приємну новину?

- У лютому 2004 року в Інтернеті на сайті muzon.com в хіт-параді “Наша п’ятдесятка” пісня “Як мені гарно з тобою”, яку ми написали з Григорієм Лютим (аранжування Олександра Михайленка) посіла першу позицію, обігнавши 49 українських виконавців. У мене 68 балів було, а в наступного гурту - 52.
Специфіка цього хіт-параду в тому, що популярність співака визначається тим, скільки користувачів Інтернету не просто прослухали, але й переписали електронний варіант цієї пісні.

- Чи готуєте ви найближчим часом якісь концерти, творчі зустрічі?

- Плануються мої концерти в Києві: в філармонії, в Жовтневому палаці. Київський поет Микола Луків запросив на свій авторський концерт у травні. Він мені подарував збірник віршів. Хотів би, щоб я написав пісню на його вірші. Хочу зробити виступ і в Запоріжжі.

Мелітопольське училище культури запросило мене на творчу зустріч із студентами.

* * *

А нещодавно у Анатолія Сердюка були поважні гості з Харківської академії культури, яку він закінчив. Ректор, заслужений діяч мистецтв України, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Академії мистецтв Василь Шейко прислав йому запрошення такого змісту: “Ми пишаємося Вами як одним із найталановитіших вихованців Академії. Ваші щирі пісні прикрасять пісенний репертуар студентів нашої Академії, прозвучать під час святкування 75-річного ювілею Харківської академії культури. Користуючись нагодою, запрошую Вас узяти участь у ювілейних заходах”.
Хай щастить вам, пане Анатолію! Нових творчих здобутків та гарних пісень!

Віра СЕРЕДА,
Український щотижневик “Подробности” № 15, 15.IV.2004, м.Запоріжжя

<<<- інші публікації "Рыцарь запорожской песни"

інші публікації "Аплодисменты киевлян – Анатолию Сердюку" ->>>