"НАЧЕ МАЛЬВА, ЦВІТЕ ГОЛОСАМИ"
тема козаччини у творчості композитора і виконавця із Запоріжжя Анатолія СЕРДЮКАУ сузір'ї фестивалю "Червона рута" - 91 зірка Анатолія Сердюка - ні, не зійшла - вибухнула над уже пробудженою Україною піснею-прапором "Вставай. Україно!". Такої правди й такого болю тодішня Радянська Україна ще не чула. Почули всі - й ті, кому до душі, й ті, кому до досьє. Уляна Михайлівна, мати Анатолія, навіть забідкалася: "Господи, нащо я тобі принесла ту газету!". (А принесла вона "Літературну Україну" з віршами Дмитра Павличка "Вставай, Україно!" та "Зов надії", які Анатолій поклав на музику). Було від чого: запорізька "Червона рута", як пам'ятаємо, завершилася московським путчем 19 серпня 1991 року. Що було далі - добре відомо.
- Коли слухаєш "Запорозький марш", мимоволі хочеться випростатись. Таке саме відчуття і коли чуєш "Вставай, Україно!". Думалося, це особистісне. Та, виявляється, ні: так чи інак, але діє на всіх. Щодо "інак". У дні річниці незалежності України випало побувати на Донбасі, в Лисичому. Чую, сусіда сусідові через город гукає: "Сашко, ти чуєш, до чого бандери нас кличуть? Ось я його зараз вимкну!". І вимкнув. А передавали по радіо вашу, Анатолію, пісню "Вставай, Україно!".
Кажуть, гарні діти народжуються з великої любові. Так, мабуть, і в творчості: не освячене великим почуттям не набере сили і не знайде відгуку...
- Гадаю, що передусім її освятив час - це був сплеск відродження національної самосвідомості. Для мене - початок прозріння, громадянського становлення, сказати б, усвідомлення причетності до історії свого народу, від якої нас відлучали. Ми вивчали історію СРСР, а нічого не знали про історію України, про свій рідний край в Україні. Для мене це - Запоріжжя і Дніпропетровщина - мамина й батькова земля. Край, багатий минулим, про яке нам не велено було знати. Виходило, що вся наша історія починалася з 1917 року, а Запоріжжя зокрема - з Дніпрельстану.
Нас вчили: треба працюватиВ диму заводів день і ніч.
То ж краще людям і не знати
Про волю, козаків і Січ.
Те, що відкривалося, переповнювало мене - ви ж знаєте, який то був час,- переливалося в слово, у музику. Своїх слів бракувало, вже замало було того, що я сказав і виспівав у своєму "орденоносному Запоріжжі". Ось на цій хвилі думок і почуттів і проспівалися в мені вірші Павличка. Журі "Червоної рути" визнало мою пісню найкращою патріотичною піснею фестивалю.
- Яку музичну освіту ви мали на той час?
- Закінчив Мелітопольське училище культури - диригентське відділення. Відбував службу в армії, тож у фестивалі брав участь як військовий. Нині навчаюся у Харківському інституті культури. Свідома композиторська робота почалася одразу ж по закінченні армійської служби - дев'яносто другого року. На сьогодні маю вже понад п'ятдесят пісень. Перший магнітоальбом - "Козацькому роду нема переводу. Цікавою аранжацією, якісним записам фонограм завдячую Олександру Михайленкові. Андрію Нетребі, Миколі Павліву, звукорежисерові Миколі Середі. Вони ж допомогли мені у створенні другого магнітоальбому. Я його назвав "Моя кохана". До нього увійшли ліричні твори. Форма? Вальс, романс, танго, блюз, сучасні ритми. Торік у листопаді в Палаці культури заводу "Дніпроспецсталь" (це Запоріжжя) відбувся концерт-презентація цього магнітоальбому. Знаєте, надзвичайно приємним і несподіваним було те, що так зване російськомовне Запоріжжя так дружно - аншлаг - прийшло на україномовну пісню.
- Анатолію, ваш творчий злет почався з пісні патріотичної. Однак це не є підставою вбачати у вас такого собі заполітизованого митця. Та й творчість ваша дедалі більше вливається в ліричне річище.
- Тодішню патріотичну пісню замовляла душа, а освячував час. Якщо відійшов час - це не означає, що відійшло почуття. Просто відходить зовнішня форма, як нині кажемо, заполітизована. Почуття залишається. Як, скажімо, у тих-таки піснях про козацтво - і ліричних, і жартівливих.
- Козацька тема у вас, "мов мальва, цвіте голосами". Це порівняння Григорія Лютого з пісні "Гей, козаче" таке ємке й образне, що не можу собі відмовити прикласти його до вашого козацького циклу. Справді, мальва несе непередаване диво кольорів. Отак і ваша пісня. Усі барви - козацька гідність, зажура, туга, ніжність, жарт - і в тому, про що співаєте, і в тому, як співаєте. Ваші співавтори - поети Анатолій Рекубрацький і Григорій Лютий...
- ...мої краяни, мої земляки, мої друзі. Рекубрацький - з Комиш-Зорі, Лютий - з Гуляй-Поля на Запоріжжі. Їхні вірші лягають мені на душу, співаються, а якщо співаються - то й пісня є. У моєму першому альбомі - дві пісні на вірші Анатолія Рекубрацького й п'ять на слова Григорія Лютого.
- Чи не найбільшого самовираження митці досягають у такій співпраці. Для мого покоління - це Платон Майборода й Андрій Малишко, Олександр Білаш та Михайло Ткач... І ось - ви з Лютим...
- Справді. Григорій - ніби частка мене самого. Може, навіть так: від Лютого - бажання знати про свої корені, бачення історії краю, того ж таки Гуляйпілля. Від Лютого - потяг до постаті Нестора Івановича Махна, такої трагічної і суперечливої. Є у мене пісня про Махна, є і пісня на його слова. Із Лютим мене познайомила композитор Наталя Боєва - спочатку з піснею на його вірші "Гей, козаче". Ця пісня так у мені зазвучала, що не відпускала ні на мить. Тоді ж, 1991 року, ми й зустрілися. І перша наша спільна пісня - "Скрипка" - стала лауреатом фестивалю "Доля" у Чернівцях, з нею я гостював на "Слов'янському базарі" у Вітебську. Фестиваль "Вітер зі сходу" в Донецьку віддав нам приз глядацьких симпатій за "Пісню гуляйпільських весіль" ("Яблучко"). 1993 року в нас із Григорієм було вже вісім пісень...
- ...та таких, що виспівувало не тільки Гуляйпілля й Запоріжжя. Якось випало чути ваш діалог у прямому ефірі з радіослухачами (передачу вела Емма Бабчук). Скільки добрих слів сказали вам Чернівці, Львів, Вінниця, Київ! - і це далеко не повна географія дзвінків до студії. Хіба це не свідчення: ваші пісні пішли у світ, їх знають, на них чекають. Завершено роботу над альбомом "Моя кохана". Що далі?
- Готую до презентації, що запланована на березень, третій магнітоальбом, адресований молоді. А на осінь - збірка "Гуляй-Поле". Це - пісні Гуляй-Поля й про Гуляй-Поле.
- Тема, якої до вас із Григорієм Лютим у пісенному жанрі ще ніхто не торкався. Анатолію, ми ведемо мову про видимий бік творчості - результати вашої композиторської роботи. А ви ж їздите з концертами по областях, ви - член журі конкурсів, оглядів, ви навчаєтеся в інституті - і все це треба якось поєднувати в часі. Я вже не кажу про репетиції, про записи на радіо, про записи фонограм...
- Що ж, доводиться бути для самого себе і директором, і менеджером, і режисером - це до того, що ви сказали. А щодо композиторської роботи, то скажу так: я майже нічого не написав, сидячи за столом,- тільки в транспорті, тільки в дорозі.
- А матеріальний бік?
- Кошти від концертів ідуть переважно на оплату оренди концертних залів, на податки, на виплати артистам театру-кабаре, що зайняті зі мною у виставах, на організацію наступних концертів. Завдячую допомозі та сприянню фірми "Софі", об'єднання "Мотор-Січ".
- Якою ви бачите українську естраду і якою б хотіли бачити?
- Те шаблонне визначення вторинності, що тяжіє над нашою естрадою,- несправедливе. Маємо чудових виконавців, оригінальні й цікаві творчі колективи. І хочеться, щоб естрада була незалежна від чиїхось впливово-особистісних уподобань.
Стефан Піщанський
"Україна" № 3-4, 1995
<<<- інші публікації "Ти не знаєш, що правиш світом, коли скрипку береш до рук"