З ГОЛОСУ РІДНОГО КРАЮ
Анатолія Сердюка Україна почула 1991-го року на фестивалі сучасної української пісні "Червона рута", що проходив у рідному місті молодого співака й початкуючого композитора - Запоріжжі. То був його твір на слова Дмитра Павличка "Вставай, Україно!" Згодом саме його пропонували взяти за державний гімн України. На фестивалі "Доля" в Чернівцях перемогла його трагічна балада "Скрипка", написана у співавторстві з Григорієм Лютим, їй аплодував і "Слав'янський базар" у Вітебську. Покотилося "в народ" з донецького фестивалю "Вітер зі сходу" веселе "Яблучко". Створено вже магнітоальбоми "Козацькому роду нема переводу", "Моя кохана" , триває робота над концертними програмами, над оформленням ще двох пісенних збірок. Та ця розповідь - про те, з чого зросла Сердюкова музична творчість.
У репертуарі співака й композитора з'явилася нова пісня. Подія - і сама по собі, і в творчому житті митця закономірна й звична. Незвичне, щоправда, співавторство. Над нотами значиться: "Слова Н. Махна". Так, саме Махна і саме Нестора Івановича. Зі спогадів товаришів по ув'язненню, соратників Махна відомо, що Нестор Іванович складав вірші, що писав їх російською мовою. Тому, коли взяла до рук аркуш з нотами й віршами, зразу ж відчула внутрішню протидію: чому українська мова? Якщо листи, відозви, статті він писав російською, якщо в його "Воспоминаниях" є навіть така фраза: "И я, не владея своим родным украинским языком, принужденно должен был уродовать его так в своих обращениях к окружавшим меня, что становилось стыдно..."
Помітка ж при нотах: "Обробка Г. Лютого" викликала бажання побачити текст, незайманий професійним поетом. Знаходжу в книзі Валерія Волковинського "Нестор Махно. Легенди і реальність" (Київ, 1994)
Гей ви, батька мой, степь широкая!А поговорю я еще с тобой...
Ведь молодые мои бедные года
Да ушли за водою...
Ой, вы звёзды, звёзды ясные,
Уж и красота ваша мне совсем немила...
Ведь на тёмные мои кудри да пороша
Белая легла.
Ой, ночи чёрные да безглазые!
И не видно мне, куда иду...
Ещё с малых лет одинокий,
Да таким и пропаду.
Где ж вы, братья мои милые?
Никто слёз горьких мне не вытер...
И вот стою я, сповно тот дуб,
А вокруг только тучи да ветер...
Читаю - і спотикаюся на першому ж рядкові: оте "батька мой - степь широкая" проситься, проситься, щоб читати його "батько мій степ широкий", і далі волає рима, прикликаючи "роки" замість "года"... І далі-таке відчуття, що перед тобою підрядковий переклад, без рим, без ритму з української на російську. І коли на місце незримованих "безглазый - одинокий", "не вытер - ветер" ставлю українські "безокі - одинокий", "не витер-вітер".... Отже, підрядник?!
Та радість першовідкривача (як думалося) змиває прохолодний струмень думки В. Волковинського: "Земляк Махна - письменник Григорій Лютий, аналізуючи поетичну творчісгь молодого бунтаря, видав бажане за дійсне - зробив припущення, що той писав українською мовою. Переклавши і дещо поліпшивши стиль махновських (махнових, тобто-Л. В.) віршів, він видрукував їх українською мовою, стверджуючи, що в оригіналі вони були саме такими. Щоправда, цього можна було й не робити, оскільки у 30-ті роки те ж саме здійснив В. Підмогильний..." Ну що ж - але рими і я на боці Григорія Лютого.
Хай не подумає читач, що звернення композитора до віршів Махна є кон'юнктурним прагненням віднайти і втулити ще якісь риси до образу людини, яку радянська історія охрестила кримінальним злочинцем, і якій час повернув право на місце в історії. Йдеться про інше. Йдеться про молодого композитора, співака, котрий омузичив історичне й ліричне слово краю, з якого він родом - Запоріжжя, тож і про вірші Махна - в цьому контексті.
Те, що під інтернаціональним нашаруванням асфальту над культурою свого краю Анатолій Сердюк, міський хлопець, зумів таки віднайти корені молодого дерева своєї творчості, і не пересадив їх в інший грунт (де суміш екзотики, безрідності, абракадабри, епатажу довільна), заслуговує на глибоку повагу. Тоді йому було б набагато легше, бо в поєднанні з притаманною музичній мові Сердюка ритмічністю й мелодизмом все те працювало 6 на популярність залюбки.
Годилося б говорити насамперед про музичну вартість творчості композитора - та літературна основа активно заявляє про себе. І справді: "спочатку було слово..." Літературною основою пісень, з якими співак, а потім і композитор Сердюк вийшов на люди, стали вірші краян - Григорія Лютого й Анатолія Рекубрацького - письменників, яким болить запорізька минувщина, затоптана кроками п'ятирічок. Віднайдене, відтворене поетами композитор передав піснею далі.
Про перший магнітоальбом Анатолія Сердюка вже говорить сама назва - "Козацькому роду нема переводу". Що не пісня - то шматочок нашої історії в музиці, то мовби скалочки дзеркала, що, складені докупи, віддзеркалюють образ козацтва, риси української ментальності: безоглядна відчайдушність і мудрість в "Неподільній булаві", жартівливість "Козацьких заручин", сяєво дівчиноньки, що на річці на Бабурці "козаків латала"... Ті пісні, створені на канві української історії й українського мелосу, прошиті ниткою пісенності запорізького краю, звучать яскравими сучасними барвами. Все те - і слово, і музика з джерел запорозьких, а лягає на душу і львів'янам, і чернівчанам. І запрошує автора на гостину Вінниця, і радо зустрічає Крим, де українське слово не дуже в пошані... То ж пошановується таки українська сучасна пісня, якщо насичена вона думкою і почуттям, й подана з гідністю й професіонально.
Є ще джерельце на запорізькій землі, яке розчистив Анатолій Сердюк зі своїм співавтором, поетом Григорієм Лютим, і причастив з нього нас. То - Гуляй-Поле з його буйною славою, що увірвалося в музику Сердюка й вихлюпнулося колоритними "Столицею степів", "Солов'їним острогом", "Похідною махновською". І знаменитою після фестивалю "Вітер зі сходу" в Донецьку "Піснею гупяйпільських весіль" (в народі "Яблучко" - "Ех, яблучко, да із листочками, Їде батько Махно із синочками"). Тоді ця пісня Сердюка і Лютого одержала відзнаку, що для кожного митця є найдорожчою: приз глядацьких симпатій.
Приємно, що тих "махновських" пісень не торкнулася гидь непристойності чи ж, навпаки, ідеалізації, що домінує в них чесне прагнення не сфальшувати - і в музиці, і в тексті перед добою. Вслухайтесь, як віртуозно вплетено рядки з улюбленої пісні "батька" - "Наш Махно - і цар і бог з Гуляй-Поля до Полог", і оте "Не журись - в Манна гроші завелись*. (З листа В. Короленка до Луначарського: "А Махно... уже выпустил в местностях, им занятых, свои деньги. Мне говорили, что на них написаны два двустишия: "0й, жінко, веселися, в Махна гроші завелися". И другое: "Хто цих грошей не братиме, його Махно дратиме").
Зараз Анатолій працює над пісенною збіркою "Гуляй-Поле". Вона об'єднала вірші поетів Гуляйпілля, вірші про Махна та й самого Нестора Івановича. Взагалі, у Сердюка ставлення до Гуляй-Поля особливе - як і у Гуляй-Поля до Сердюка. Гуляйпільці кажуть, що мають за національних героїв двох - Нестора Махна і Анатолія Сердюка. Жарти жартами, та жоден концерт заїжджих зірок - високого класу - не збирає в Гуляй-Полі стільки глядачів, як його виступи.
Гуляй-Поле у споминах Н. І. Махна згадується як "велике село". А ви можете уявити сьогодні таке село, яким було Гуляй-Поле до революції? Мені хочеться сказати про це саме тому, що в уявленні всіх пореволюційних поколінь Гуляй-Поле - дикий (згодом "бандитський") край, де після зруйнування Запорозької Січі оселялися непокорені, де й через століття з лишком проросла та непокора махновською вольницею. Так от, на 1913-й рік в селі Гуляй-Полі було 5 земських шкіл (в 13 навколишніх селах діяли 22 земські школи, 5 - церковно-парафіяльних), церковно-парафіяльна, школа при заводі Кригера, німецька й дві єврейські школи. (Остання цифра взагалі вражає, якщо порівняти зі становищем після Великого Жовтня, хоч порівнювати, знаємо, немає з чим. До слова сказати, мали євреї є Гуляй-Полі й синагогу - будинок її більшовики зривали вибухівкою в тридцятих, пізніше, схаменувшись, підрихтували, передали педагогічному інститутові). Реальне училище, в 1916-1918 роках - три гімназії з вивченням російської, латини, німецької, французької мов. (З вересня 1918 року почали викладати українську мову, її вела Галина Кузьменко, дружина Н. Махна). Банк, пошта. Прекрасна аптека (ще на 1865 рік). Притулок для престарілих та сиріт... Дві православні церкви, костьол (кажуть старожили), театр, куди наїжджали кращі на ті часи театральні трупи... Кінематограф. Дерев'яні тротуари в центрі.
Сердюковська "козацька" й "махновська" пісня вродилася не з бажання зажити дешевої популярності на темі козацтва, що стали на часі, чи ж на імені Махна. Її продиктував голос історії запорізького краю, і проспівана вона його мовою, з його пісенного голосу. Кажуть, на чужих землях українські таланти не вроджуються. І мабуть, то правда. Бо ж тільки рідна земля може передати зерняткові код пам'яті, код любові, який потрібен, щоб зріс повноцінний колос.
Лариса Верьовка
"Українська культура" № 4,
1995