МИ - ОДНА ДУША. МИ - ОДИН НАРОД
Доки буде жити дух наш запорозький,
Доти й Україна буде в світі жить.
Глядачі цього вже не бачили. За лаштунками прихильники кинулися підкидати свого кумира. Анатолій Сердюк у білосніжному костюмі злітав аж до стелі, його обличчя було розцяцьковане різнокольоровими “шрамами”, від жіночих поцілунків, а втома була настільки сильною, що він плутав імена найближчих друзів.
Такого в Запоріжжі ще не було. Більше двох годин у залі звучала українська пісня - і увесь концерт фірмовий, запорізький, Місцевий матеріал, свої слова, своя музика і свій виконавець. Виявляється, на музику добре “лягають” не тільки Запоріжжя і Хортиця, а й Гуляйполе, Бабурка, “Кінські Роздори і дібрівські ліси”.
Анатолій Сердюк здивував не тільки тих, хто вперше його побачив, а й найближчих своїх прихильників. Здивував різнобарв’ям. Хто б міг подумати, що перший блок свого концерту він розпочне в стилі репу. В його шалених ритмах, які сприймає не кожна людина, не загубилися глибокий зміст слів, інтелігентність виконання і народна пластика.
Гладач усе це сприйняв, але насторожився. А потім упізнав “свого” Анатолія Сердюка в козацьких піснях, згодом у ліричних, і остаточно полюбив його в запорізько-гуляйпільсько-махновських шлягерах. Концерт зупинився на об’єднуючій ноті:
Ми з тих ясних зір,
Ми з тих чистих вод,
Ми - одна душа,
Ми - один народ!
Ведучі концерту перелічили всі здобутки на всеукраїнських і міжнародних конкурсах Анатолія Сердюка і запевнили, що сьогодні в Запоріжжі народилася нова естрадна зірка. “Свою” зорю Анатолій робив сам. Точніше, разом із запорізькими поетами. Першим його розпізнав і найбільше вклав у його розвиток Григорій Лютий. Дивний і прекрасний дует. Г.Лютий добре знається в музиці, але не композитор. А.Сердюк чудесно знає поезію, але не поет. Тож кожна пісня - це двобій за кожну фразу, як літературну, так і музичну. Слухач цього не зна. Йому це не треба. А результат - шалені оплески і гори квітів виконавцю. Свій “гонорар” від товариша по сцені Андрія Миколайчука отримав і Анатолій Сердюк. Босий і лисий “підпільний Кондрат” подарував Анатолію пару новеньких кирзових чобіт. Але основне Анатолію сказали все ж глядачі: “Вражені. Здивовані. Закохані. Віримо в твою зорю. Пізнаємо себе в твоїх піснях. Дякуємо за такий чудесний подарунок Запоріжжю”.
Андрій Корницький,
“Запорізька правда” №39, 2.ІІІ.94, м. Запоріжжя