Анатолій Сердюк: “Пісня - то моє життя”
Естрадна пісня українською мовою в нашому місті - рідкість. Гарна, поетична, мелодійна, талановито виконана - рідкість ще більша. Тому з упевненістю можна сказати, що нам, запоріжцям, поталанило, оскільки маємо свого, такого душевного і такого щирого пісняра, молодого і симпатичного, чия пісня торкнулася найтонших струн душі і серця. Я маю на увазі Анатолія Сердюка. Його творчість піднялася на кін української естради і не залишилася непоміченою, як не залишилася непоміченою з тріумфом виконана ним пісня "Вставай, Україно!" на слова Дмитра Павличка на "Червоній руті" в Запоріжжі у 1991 році. Вона отримала спеціальний приз, і згодом її справедливо визнали кращою піснею року. Вона стала мов би візитною карткою Анатолія, який вперше виступив перед такою великою аудиторією і здобув визнання. Пізніше, будучи вже відомим в Україні, улюбленцем запорізької публіки, А.Сердюк зізнається в тому, що перемагати на всіляких знаменитих конкурсах і фестивалях (до речі, за якийсь один рік, здається, 92-й, ми з ним нарахували більше десяти - на кожному з них він виступав і отримував призи, виборював місця і титули лауреата) було напрочуд легко... Бо він вірив у перемогу. Але ж віри однієї буває замало, вихопиться зараз у когось заперечення. Звичайно, Анатолій вірив і творив. Зараз, пригадуючи ті фестивалі і конкурси, концерти і шоу, він посміхається рівною, спокійною посмішкою без відтінку нервовості, адже впевненість у своїх силах, закоханість у свою пісню додавала і додає йому натхнення і нині.
- Я люблю пісні, - говорить співак. - Хочу їх писати, хочу їх співати. Я хочу вдихнути життя в українську пісню в нашім краї, бо тут, у степах запорозьких, на землях козацьких, вона, як ніде і як ніколи, має право на життя. Я тут народився і живу нині. Я тут творю, тут співаю. І нікуди, повірте, не хочу звідси виїздити. Не тому, що в естрадному світі сходжен-ня на Олімп дуже нелегке. Моє переконання: люди скрізь живуть і немає сенсу мотатися по світах, коли є чим займатися вдома, що я й роблю.
Маючи коло "своїх" авторів, з якими йому легко твориться, Анатолій, однак, проявляє увагу і до тих, хто пропонує йому свої вірші, бо чим більше їх, тим краще. Будучи співаком-одинаком, не знаючи навіть елементарної "кухні" творення пісні (маю на увазі такі клопітні моменти як за-пис, вихід на аудиторію, заявка в концер-тну програму чи представлення на фестиваль тощо), Сердюк не раз "набивав гулі" через свою недосвідченість. Маючи деякі особисті заощадження, він їх без вагань витратив тоді на запис трьох своїх пісень - саме на стільки вистачило коштів. Часті поїздки, виступи дали, передусім, співакові ім'я, яке, у свою чергу, відкривало широкі можливості. І Анатолій зважено вибрав один з найважчих напрямів - утвердитися як автор і виконавець своїх пісень. Відкривши для себе українську по-езію, її нев'янучу красу, молодий співак вирішив звернутися до поезії місцевих ав-торів. Співпраця із запорізькими поетами Петром Ребром, Анатолієм Рекубрацьким, Григорієм Лютим виявилася досить плідною, і пісні, написані на їхні слова Анатолієм, відразу пішли в сценічне життя. Більше того, вони дали можливість Сердюкові виступати з сольними концертами, а ще записати три повнокровні магнітоальбоми: "Козацькому роду нема переводу", "Моя кохана", "Я співаю для вас" і репрезентувати їх запорізьким глядачам.
Концертна хода А. Сердюка, яка розпочалася в січні 1993 року, стала, безперечно, істотним явищем у культурному житті запорізького краю, відкрила його як багатогранного композитора і виконавця. Особливо це показав останній концерт-презентація магнітоальбому "Я співаю для вас", в якому ми побачили Анатолія зовсім іншим, відмінним від двох попередніх і, мабуть, трішки... молодшим. Саме цього й добивався співак, і аудиторія, переважно молода й завзята, прийняла його як свого, хоча старше покоління вирізняє другий магнітоальбом Сердюка і любить його як співака лірично-поетичного спрямування.
- Я вирішив спробувати себе в інших, не властивих мені жанрах і радий, що зумів довести всім і самому собі, насамперед, що це мені по плечу. Втім, у мене мало часу на подібні "вправи": мені вже тридцять, і, звичайно, треба рости, серйознішати. Можливо, це моя перша і остання така спроба.
Отож, аби не розпорошуватися в різнотем"ї, Анатолій вирішив серйозно взятися за втілення в піснях видатних сторінок історії нашого рідного Запоріжжя. "Пісні гуляйпільського краю" - саме так збирається він назвати свій новий магнітоальбом, як жартома висловився, фірмовий. Хіба хто ще має такий неповторний історичний колорит, як наше Гуляйпілля? А якщо його передати піснями? Ось тому співпрацю з поетом Григорієм Лютим - співцем Гуляйпілля - він вважає чи не найбільш вдалою. Та й, гадаю, слухачі погодяться, що тандем "Сердюк-Лютий" гарно-таки звучить.
- Я вже уявляю собі мій новий концерт, - мріє співак. - Бачу Гуляйполе восени, заквітчане врожаєм, гарне, чисте. Для людей цей день може бути одним з великих свят, присвячених їм - їхньому минулому і сьогоденню. І я, не покладаючи рук, працюватиму, щоб свято це відбулося.
Одна з важливих рис Анатолія Сердюка - оптимізм. І це дуже добре, адже в нинішніх умовах не всім нам живеться привільно, а співакові - і поготів. Але підстав для відчаю в нього немає, і він все робить для того, аби цього уникати, поринаючи в роботу. Майже всі дні працює в студиї "Ринг" разом зі звукорежисером Миколою Середою, готує нові записи. Окрім того, що робота ця копітка, вона ще й дорога. Запис однієї пісні, як правило, обходиться у 18-20 мільйонів. Тому щоразу доводиться викладати кругленьку суму. Втім, така "проза життя" всіх "зірок"...
Перший фестиваль "Червона рута" 1989 року дав поштовх для підйому української естради. Загальновизнані "метри" сцени - відлуння кінця 60-х, які здебільшого виступали ледь не на задвірках концертних шоу, що практикувалися в колишній імперії, радо вітали молодих конкурентів. На високій ноті наша естрада і нині. Запорізька гілка її, яку представляє, в першу чергу, Анатолій Сердюк, має своє гідне місце. Артист з упевненістю вважає, що вже сьогодні українська пісня, народжена в Запоріжжі, може змагатися на найвищих фестивальних рівнях, звучати оновленою, сучасною і від цього ніяк не бути гіршою від тих, що вже є, до яких ми звикли. І тому процес формування української естради багатоплановий, а отже, кожен співак, пов'язавши свою долю з українською піснею і її етнічною батьківщиною, не може не бути причетним до цього.
- Я хочу пишатися своїми піснями, - каже Анатолій. - Я патріот свого краю (тому прагну, щоб їх чули далеко за його межами. Це не гра слів, не робота на популярність. Це - щире бажання співати для тих, кого знаю і люблю, для тих, хто любить українську пісню. Тепер мені здається, що до цього я йшов усе життя. Коли чув пісні од своєї мами, коли, працюючи на заводі, поспішав на заняття в самодіяльності, коли вчився в училищі, а згодом - інституті культури. І коли вийшов на стадіон "Металург", взяв до рук мікрофон і почав виконувати "Вставай, Україно!", відчув велику полегкість, майже невагомість. А ще - упевненість, що пісня - то моє життя.
Алла Кобинець
"Запорізька правда" 30.XII.95, м.Запоріжжя
<<<- інші публікації "Я ТОБІ ПОДАРУЮ ВАЛЬС..."
інші публікації "От вальсов и танго - к рок-н-роллу и рэпу" ->>>